стосунків тощо

1) недотримання, порушення (права, угоди, закону, зобов'язання тощо); розрив ( стосунків тощо); частина позовної заяви, де викладається порушення зобов'язання відповідачем; образа

2) порушувати, здійснювати порушення

•

- breach in anticipation

1. n

1) тріщина, розколина; щілина, розрив

2) ущелина

3) амер. поріг, перекат (ріки)

4) геол. спайність, кліваж

2. v

розколювати (ся), розщеплювати (ся)

* * *

1) тріщина, розколина, щілина, розрив

2) ущелина

3) aмep. поріг, перекат ( ріки)

4) гeoл. окремість, спайність, кліваж

5) гeoл. рифт, розлом земної кори

6) розрив ( між друзями); тріщина ( у відносинах); розкол ( у партії); конфлікт ( між країнами)

ПРОГНОЗУВАННЯ - аналіз та наукове передбачення майбутніх станів і тенденцій розвитку соціальних чи природних явищ, обґрунтована інформація про якісні і кількісні характеристики процесів, що передбачаються. Результатом П. є прогноз - знання про майбутнє і можливі варіанти розгортання сьогочасних тенденцій. Процедури та закономірності П. досліджує прогностика. Засобами розробки П. є екстраполяція, моделювання, експертні оцінки, мислений експеримент та обчислювальні випробування варіантів на комп'ютерній основі. До пріоритетних предметних галузей П. належать глобальні проблеми, тенденції соціально-економічного поступу, розвиток світових політичних подій, міжнаціональних стосунків тощо. Найефективнішим за наслідками є застосування прогнозів у науково-технічній сфері. Точність П. сягає приблизно п'яти років; потому пролягає зона імовірнісних, наближених передбачень і висновків.

СПІЛКУВАННЯ - тип відносин, що характеризується ставленням партнерів один до одного як до істот, наділених ознаками суб'єктивності. Оскільки презумпція такого ставлення не обмежена рамками людського світу, учасниками С. здатні поставати як люди, так і інші живі істоти; ми також спілкуємося зі світом загалом, текстами і цінностями культури тощо. Водночас не всі міжлюдські стосунки можна визначити як С., а тільки такі, що ґрунтуються на взаємному визнанні суб'єктивності і, отже, певною мірою набувають характеру самоцілі, формують внутрішню духовну спільність учасників. У перспективі такої спільності здобувають конкретний ціннісний смисл ті процеси обміну діяльністю, її продуктами, інформацією, досвідом, вміннями тощо, котрі складають реальний зміст С. за тих або тих умов. В історії філософії осягнення суті С. йшло поряд із висвітленням природи людської особистості. Так, відоме визначення Аристотелем людини як істоти політичної супроводжується акцентуванням політичного аспекту С. і визнанням політики найдовершенішою формою С. як такого З. агалом концепція С. в античному світі налаштовує особу на відкрите громадське співіснування, принциповими моментами якого постають як дружба, так і розбрат, війна. Тема вимушеного С., що долає, але й приховує в собі стан граничного розбрату, знаходить розвиток у соціальній філософії Нового часу З. окрема, Гоббс доводить, що неминучим наслідком реалізації природних схильностей людини виявляється "війна всіх проти всіх", котра спонукає до утворення держави як гаранта регульованих і безпечних стосунків між людьми на правовій основі. Типологічно близькі підходи до висвітлення С. в основному розвивають й інші мислителі XVII - XVIII ст., від Греція до Канта, що, зрештою, відбиває процес становлення новочасного індивідуалізму й соціального атомізму. Натомість релігійний світогляд, вимагаючи від людини внутрішньої зверненості до Бога, постійно інспірує й підтримує в європейській культурі орієнтацію на душевно-духовні смислотворчі чинники С. і позитивний досвід буття з Іншими і заради Інших. Світське філософське осмислення С. з Іншими як внутрішньої інтенції людського буття репрезентують в думці XVII - XIX ст. Гемстергойс, Шляєрмахер, Фоєрбах. С. в його позитивному значенні - одна з основних категорій філософсько-антропологічного вчення молодого Маркса; згодом людинотворчу роль "форм спілкування" Маркс передоручає більш об'єктивованим "суспільним відносинам". Погляд на С. в усьому різноманітті його аспектів як на вирішальну сферу формування людської особистості знайшов відображення в філософії XX ст. Передусім тут слід назвати філософію діалогу Ебнера, Розенцвайга і, особливо, Бубера; згідно з Бубером, діалогічне відношення "Я - Ти" (що протистоїть відношенню "Я - Воно") цілісно визначає як саме людське "Я", так і весь спектр його стосунків зі світом. Визначальна роль С. наголошується й низкою філософів екзистенційного й персоналістичиого напряму, зокрема Марселем, Ясперсом, Муньє, Больновим. Вагомий внесок у висвітлення цієї ролі С. роблять представники рос. гуманістики XX ст. - Бахтин, Ухтомський, Батищев, Каган та ін. Серед новітніх філософських течій найбільш істотними в цьому відношенні є комунікативна етика Апеля, Габермаса та ін., "філософія свідоцтва" Левінаса тощо. За конкретним змістом С. поділяють на матеріальне й духовне, хоча певний елемент духовності властивий йому неодмінно. Так само будь-якому С. притаманний символічний аспект, виражений у різний спосіб і різною мірою. Розрізняють знакове і предметне, вербальне і невербальне С. С. здійснюється як за допомогою зовнішніх образів або внутрішнього впливу (сугестія), так і шляхом безпосереднього дотику у спектрі від насильства до ласки. Відсутність або послаблення настанови на вербальне, знакове, екзистенційне вираження розкриває обрій мовчання як істотної форми С. (Бубер) або як життєвого символу його духовно-смислових основ (розуміння "без слів", "мовчазне єднання" тощо). Реалізуючи сутнісні виміри діалогу і комунікації, С. загалом не тотожне жодному з цих своїх моментів. Можливе як С., що не є діалогом або комунікацією, так і діалогічні або комунікативні процеси, які не являють собою справжнього С. Вільне діяльне людське С., зорієнтоване на реалізацію певних смисложиттєвих цінностей, - осердя культури як особливого типу реальності; відповідно кризи культури значною мірою є кризами С. Зокрема, сучасна людина стикається з відчуженням у галузі С., втратою його ціннісно-смислового потенціалу, який є необхідною умовою взаєморозуміння З. датність до автентичного С. розхитується сучасними маніпуляційними технологіями, а також поширенням субститутів С., зокрема внаслідок комп'ютеризації. Тим часом поза повноцінним С. неможливими є людська творчість, самореалізація особистості, інноваційний розвиток суспільства. Своєрідним "акумулятором" творчих потенцій С. постає, зокрема, мистецтво. Екзистенційні й моральнісні обриси С. визначаються проблематикою відкритості й замкненості, діалогічності, налаштованості на сприйняття іншого, толерантності, поваги, співчуття, любові та ін.

ЕТИКА ( від грецьк. ήδοζ - звичай) - 1) філософська дисципліна, об'єктом вивчення якої є мораль, моральність; 2) система моральних норм і цінностей, що є характерною для певної культурної або релігійної спільноти, соціальної чи професійної групи людей. Е. як філософська наука зосереджує увагу на проблемах сутності й функціонування моралі, досліджує специфіку моральних норм і цінностей та шляхи їх обґрунтування, з'ясовує моральні аспекти людської свідомості, діяльності, спілкування і світоставлення, аналізує мову моралі, значення і функції моральних висловлювань. Як позначення вчень про моральність термін "Е." закріплюється у філософському вжитку від IVct. до н. е. завдяки працям Аристотеля "Нікомахова етика", "Евдемова етика", "Велика етика". За Аристотелем, Е. займає середнє положення між психологією та політикою; разом з останньою вона утворює галузь практичного пізнання (на відміну від пізнання умоглядно-теоретичного, з одного боку, і творчо-виробничого, з іншого). Згодом стоїки розподілили філософію на три основні галузі: логіку, фізику (пізніше метафізику) та Е.; традиція такого розподілу закріпилась у європейській філософській культурі К. ант поєднав підходи Аристотеля та стоїків, пов'язавши практичний розум як основу моральності з ідеєю свободи у її протиставленні світові природних закономірностей. Нове посилення інтересу до осмислення Е. в контексті практичної філософії - у взаємозв'язку з економікою, політикою, філософією права - спостерігаємо в кін. XX ст., зокрема, на базі трансцендентальної прагматики (Апель, Габермас та ін.). Водночас упродовж усієї історії Е. істотним був зв'язок з філософською антропологією. Іноді Е. поставала як прямий висновок з останньої (Г'юм, франц. просвітники), інколи - як її складова частина, що впливає на характер цілого (Фоєрбах, Гелен, Фромм), в інших випадках - як перенесення її істотної проблематики у сферу практичного самовизначення суб'єкта (К'єркегор та ін.). Структура етичного знання визначається наявністю в ньому таких основних підрозділів: а) описова, або дескриптивна, Е., що опікується дослідженням реальних феноменів моральності в їхньому історичному, соціальному, етнічному та іншому контекстах; б) нормативна Е., яка концептуалізує нормативно-ціннісний підхід до моральності, досліджує проблеми регуляції поведінки, кодифікує й систематизує приписи моралі; в) власне філософсько-методологічна теорія моралі, яку в XX ст. іноді визначають як метаетику (переважно стосовно тих її розділів, що пов'язані з аналізом мови моралі, дослідженням значення моральних термінів і суджень). Розрізняють також загальну і прикладну Е. (зокрема, професійну); макроетику, що обіймає норми і принципи, здатні до універсалізації, й Е. локальних спільнот (зокрема, етноетику), яка являє собою концептуалізацію відповідних партикулярних систем субстанційної моральності. Напрями в Е. визначаються як за характером осмислення основних етичних проблем, так і за способом обґрунтування моралі загалом. За першим критерієм в Е. вичленовуються такі напрями, як евдемонізм, що кладе в основу осмислення моральних явищ принцип щастя; гедонізм, який подібним чином спирається на принцип насолоди; утилітаризм, що виходить з ідеї корисності; перфекціонізм, що утверджує досконалість як вищий критерій моральних цінностей та ін. Деонтологія етична висуває на передній план модальність належного, тоді як аксіологія розглядає моральні проблеми у перспективі цінностей тощо. За способом обґрунтування моралі виділяють теологічну Е., що базується на авторитеті Св. письма; автономну Е., що прагне обґрунтувати мораль, виходячи з її власних даних; соціально-апробативну Е. (Дюркгейм, Леві-Брюльта ін.), яка виводить свідомість обов'язку з суспільних очікувань і вимог; екзистенційну; феноменологічну; психоаналітичну; комунікативно-дискурсивну Е. та ін. Проблемно-тематичний спектр етичної думки охоплює: а) проблеми власне моралі як певної нормативно-ціннісної системи; б) проблеми моральності як галузі практичних стосунків, звичаїв, вчинків; в) проблеми смисложиттєвого пошуку і внутрішнього самовизначення людини К. онкретна тематика філософської Е. зазнає істотних змін в історичному процесі. Так, в античній Е. головна увага приділялася етичним чеснотам і шляхам морального вдосконалення людського індивіда; в релігійній культурі Середньовіччя на передній план виступають проблеми внутрішнього душевного життя людини, свободи волі і Божественної предестинації, вибору між добром і злом. В епоху Ренесансу утверджується Е. й ідеологія гуманізму, яка відводить особистості вищий щабель в ієрархії цінностей, висуває ідеал її всебічного і гармонійного розвитку, водночас засвідчуючи амбівалентність і драматизм суто індивідуального самоствердження. Доба Реформації і Новий час формують етичні підвалини активної людської діяльності, зокрема у господарсько-виробничій сфері; актуалізуються проблеми етичного осмислення суспільного життя й відносин. Е. XX ст. усвідомлює засади і проблематику інтерсуб'єктивності, утверджує принципову цінність життя як такого і разом з тим кожної людської індивідуальності в її наявному бутті, обстоює свободу і права людини С. учасні умови порушують низку гострих етичних проблем. Зростання технологічного потенціалу людства вимагає дієвого етичного осмислення всієї сукупності стосунків людини із світом Ф. ормується екологічна Е. Трансформаційні процеси у посттоталітарних країнах породжують потребу в новому осмисленні взаємин Е. й політики, зорієнтованому на відкрите демократичне суспільство. Розвиток науки, техніки і культури започатковує нові проблеми також у конкретних галузях прикладної Е., як-от педагогічна, наукова, підприємницька, лікарська Е., веде до появи нових етичних дисциплін (див. біоетика).

ІНСТИТУТИ СОЦІАЛЬНІ - поняття, запроваджене Спенсером для характеристики основних підсистем суспільства як цілісного і водночас внутрішньо структурованого складного утворення. Ґрунтуючись на розумінні суспільства як своєрідного організму, Спенсер тлумачив І.с. як властиві означеному організму і внутрішньо пов'язані між собою органи, що виконують важливі життєві функції регулювання та стабілізації соціальних процесів і підтримання стану їх взаємозбалансованості. Спенсер виділяв три основних типи І.с.: 1) ті, що забезпечують продовження людського роду (шлюб та сім'я); 2) розподільчі (економічні); 3) регулятивні (релігія, політичні організації тощо). З плином часу уявлення про І.с. істотно змінилися, але саме поняття стійко увійшло в науковий обіг Н. ині І.с. розглядаються як багатомірне суспільне утворення, найважливішими складовими якого є: а) притаманний відповідному І.с. рівень, різновид чи локалізовані формоутворення суспільної свідомості, що можуть характеризуватися наявністю специфічних для них знань, концепцій, теорій, поглядів, переконань, принципів тощо; б) сукупність властивих даному І.с. форм діяльності; в) система характерних для нього відносин, взаємин і стосунків між людьми; г) стійкий комплекс формальних і неформальних правил, цінностей, норм, установок та інших притаманних І.с. регулятивів, що взаємоузгоджують форми діяльності й відносин між людьми у відповідній системі соціальних ролей та статусів; д) специфічна для певного І.с. мережа організацій, закладів та установ І. нституалізація життєдіяльності суспільств, міра втілення в системах І.с. тих чи тих цінностей, інтерналізації інституціональних функцій і ролей в мотиваційні структури членів суспільства постає як один з істотних показників рівня самоствердження та самореалізації відповідних історичних культур чи цивілізацій. За сферами дії та функціями І.с. поділяються на реляційні, що визначають рольову структуру суспільства за найрізноманітнішими засадами - від віку та статі до особливостей задатків, здібностей та фаху; регулятивні, які визначають припустимі межі незалежних щодо суспільних норм дій, спрямованих на реалізацію індивідуальних чи групових потреб, інтересів і цілей, та санкції, що карають за порушення цих меж; культурні, пов'язані з суспільною психологією, ідеологією, релігією, філософією, мистецтвом, освітою тощо; інтегративні, призначення яких - належне виконання соціальних ролей, відповідальних за забезпечення інтересів та цілей історичних спільнот і суспільств як цілісностей. У певному ракурсі зміна тої чи тої соціальної системи постає як модифікація І.с., що відбувається внаслідок сукупної дії ендогенних, внутріінституціональних та екзогенних, зовнішніх чинників, при домінантній ролі, за певних конкретно-історичних обставин, однієї з даних двох груп детермінант. У процесі переходу суспільств від доіндустріальної стадії до індустріальної та постіндустріальної традиційні І.с. поступаються місцем сучасним. Якщо традиційні І.с. визначаються передусім аскриптивністю і партикуляризмом, тобто ґрунтуються на жорстко заданих ритуалом та звичаєм правилах дії та поведінки й родинних зв'язках, то в новітніх суспільствах домінуючими стають І.с., що забезпечують інтерналізацію цінностей компетентності, незалежності, особистої відповідальності й раціональності, уможливлюють вільніший моральний і психологічний вибір індивідам, що призводить, однак, до піднесення ступеня аномічності суспільних систем атомізації осіб, їх взаємного дистанціювання, тобто має знову ж таки складний, суперечливий характер.

1. n

1) пролом; отвір; прорив

2) розрив (стосунків); розбіжність, незгода; сварка

3) юр. порушення (закону тощо)

4) перерва, інтервал

5) мор. бурун; хвилі, що розбиваються об берег (корабель)

2. v

1) пробивати пролом, проламувати отвір; робити прохід

2) мор. вискакувати з води (про кита)

* * *

1) пробоїна, отвір, пролом

2) розрив ( відносин)

3) юp. порушення (закону, зобов'язання)

4) мop. буруни; хвилі, що розбиваються об берег або об корабель

1) робити пролом; проламувати ( отвір); пробити прохід

2) порушувати

3) мop. вискакувати з води ( про кита)

1. n

1) пролом; розколина; отвір, щілина; розрив, тріщина

2) проламування, пробивання

3) прорив

4) перерва, пауза

5) розкол; розрив відносин (стосунків)

6) амер., розм. нехтування пристойності; недоречне зауваження

7) амер. раптове падіння цін (на біржі)

8) амер. передача голосів іншому кандидатові (на з'їзді)

9) амер., розм. шанс, сприятлива можливість, щаслива нагода

10) ділянка зораної землі

11) амер., розм. крадіжка зі зломом

12) розм. велика кількість (чогось)

13) геол. розрив, порушення

14) екіпаж з двома поздовжніми лавами

2. v (past broke; p.p. broken)

1) ламати (ся); зламувати (ся); розбивати (ся)

2) розривати (ся); проривати (ся)

3) розсіювати (ся); розходитися; розступатися

4) псувати, робити непридатним

5) переривати, порушувати, припиняти (мовчання тощо); робити зупинку

6) вдиратися, уломлюватися

7) ослабляти

8) починатися, наставати

9) вибухати, ударяти (про грозу)

10) розоряти, призводити до банкрутства

11) збанкрутувати

12) амер. раптово упасти в ціні (на біржі)

13) вириватися, зриватися

14) тікати

15) розпукуватися

16) траплятися, відбуватися

17) порушувати (обіцянку)

18) розм. розмінювати (гроші)

19) повідомити (щось)

20) розпушувати, копати (грунт)

21) з'являтися (на поверхні)

22) різати на шматки

23) м'яти, тіпати, терти

24) побивати (рекорд)

25) ел. переривати (струм); вимикати; розмикати (ланцюг)

26) розкривати (таємницю)

* * *

1) пролом; розрив; отвір, щілина; тріщина; пробоїна; проламування; пробивання; прорив

2) перерва (тж. у школі); пауза

3) три крапки або інший знак, що вказує на раптову паузу

4) вірш. цезура

5) розкол; розрив відносин

6) перша поява

7) aмep. нехтування правилами пристойності; помилка; недоречне зауваження

8) несподівана, раптова зміна

9) втеча (з в'язниці; тж. break out)

10) aмep. бірж. раптове падіння цін

11) aмep. передача голосів іншому кандидатові

12) aмep. шанс; ( сприятлива) можливість, ( щасливий) випадок

13) ділянка поораної землі ( під пасовище)

14) aмep. крадіжка зі зломом

15) дiaл. велика кількість ( чого-небудь)

16) гра об борт ( хокей)

17) гeoл. розрив, порушення; малий скид

18) перехід коня з одного кроку на інший

19) cпopт. перший удар; право першого удару; вдала серія ударів

1) ламати; ламатися; зламувати ( замок)

2) (тж. break up) розбивати; розбиватися

3) розривати; проривати; (по)рватися, розриватися; розкритися, прорватися

4) псувати, ламати, робити непридатним

5) переривати, порушувати; тимчасово припиняти, робити зупинку (тж. break oft); перериватися ( про голос); eл. переривати ( струм); розмикати ( ланцюг)

6) ( into) вриватися, вламуватися

7) послабляти; слабшати; припинятися

8) розсіюватися, розходитися; проходити

9) початися, наставати; вибухнути (тж. break out)

10) розоряти, приводити до банкрутства; розоритися, збанкрутувати; понижувати в посаді; aмep. бірж. раптово впасти в ціні

11) вириватися, тікати (тж. break out)

12) зриватися, вириватися (нaпp., про крик)

13) лопатися, давати паростки

14) траплятися, відбуватися

15) cпopт. вийти з "боксинга" ( про бігунів); звільнитися від захвату супротивника ( у боксі)

16) лiнгв. перейти в дифтонг

17) порушувати (слово, закон); збитися ( з ритму)

18) розпаровувати, розрізнювати (зібрання творів, колекцію); зaл. розформувати ( ешелон); розстроювати ( ряди); розмінювати ( гроші)

19) зломити (опір; тж. break down)

20) повідомляти ( звістку)

21) розпушувати, скопувати (ґрунт; тж. break up); прокладати, пробивати ( дорогу)

22) (тж. break in) виїздити ( коня); дресирувати; навчати; дисциплінувати, прищеплювати навички; приборкувати

23) зідрати ( шкіру)

24) з'являтися ( на поверхні)

25) різати на шматки (дичину, птаха)

26) анулювати за рішенням суду (заповіт, т. т)

27) гipн. відбивати ( породу)

28) м'яти, тіпати (прядиво, льон)

29) to break into smth раптово починати що-небудь; зненацька змінити швидкість руху; почати витрачати ( про монети е банкноти)

30) to break upon smb предстати перед ким-небудь; раптово спасти на думку кому-небудь

31) to break with smb; smth поривати з ким-, чим-небудь

1) рама для виїждження коней

2) великий відкритий екіпаж з двома поздовжніми лавами

1) брейк, сольна імпровізація в джазі

2) брейк ( танець)

1) проло́м, о́твір, прори́в

2) розри́в ( стосунків); розбі́жність, незго́да, сва́рка

3) пору́шення (закону, зобов'язання)

4) пере́рва, інтерва́л

5) мор. хви́лі, що розбива́ються об корабе́ль

1) пробива́ти, проло́млювати (отвір, дірку)

2) пору́шувати (закон, угоду і т.ін.)

3) ви́скочити з води́ ( про кита)

ДІАЛОГ ( від грецьк. διάλογοζ - розмова, бесіда) - в античній філософії метод знаходження істини за допомогою певних питань і методичного знаходження на них відповідей (Сократ, Платон). У сучасній філософії Д. - універсальна форма відношення "Я - Ти" як спосіб дослідження сутності людини та визначення її реального призначення у житті. Філософія Д., започаткована у XIX ст. працями Фоєрбаха та Гумбольдта, сучасного рівня розвитку досягає у працях Бубера, Бахтина, Левінаса та ін. Визначальним для філософії Д. є відмова від принципу тотальності (оскільки останній не в змозі виразити істинну сутність буття людини) та пошук "третього шляху" між нездійсненним ідеалом об'єктивності і картезіанським зведенням індивідуальності до богорівного, але беззмістовного "Я", не пов'язаного з іншими. На думку діалогістів, існування людини завжди є "співбуттям" з іншими людьми. Істина про людину може бути досягнута на шляху аналізу зустрічі, як місця, де людина постає у відмінному від інших вимірі - діалогічному. Дослідження сутності Д. відбувається у різних напрямах: виявлення форм та вимірів Д., розроблення категоріального апарату Д. тощо. Так, Бубер досліджує проблему Д. у трьох вимірах: між людиною та людиною, між людиною та світом і між людиною та Богом (Бог тут виступає як вічне "Ти", де перетинаються всі лінії відношень людини). Послідовник Бубера Левінас, зберігаючи релігійне забарвлення Д., розглядає його як універсальну умову людського буття, розрізняючи в діалогічному просторі антропологічний, психологічний та соціальний аспекти, а також залучаючи нове поняття - асиметрії діалогічних стосунків. На відміну від Бубера, який Д. з Богом тлумачить як засіб порятунку від самотності, Бахтин можливість подолання самотності вбачає у спілкуванні з іншою людиною, у якому долається монологічність самого буття, а мова досягає своєї довершеності, оскільки оформлене у мові слово зустрічає відповідь. Існують різні думки стосовно евристичних можливостей Д. у природничо-науковому пізнанні, аж до заперечення діалогічного характеру наукового пізнання. Зокрема, Бахтин, ґрунтуючись на сформульованій ще у культурі Нового часу тезі про істинне знання як таке, що абсолютно виключає суб'єктивний фактор, розрізняє гуманітарне та природничо-наукове знання за ознакою діалогічності гуманітарного та монологічності природничо-наукового. Сучасна методологія наукового пізнання вносить кардинальні зміни у розуміння науки як специфічної форми діяльності людського духу, згідно з якими наука постає як певна сукупність різних дискурсивних практик, які пропонують різні, іноді суперечливі моделі світу, що мають однакові права на істину, в зв'язку з чим ідея Д. у природничо-науковому пізнанні набуває евристичної значущості. Д. у природничих науках реалізується на різних рівнях і у різних площинах: 1) На рівні практичного відношення до світу, на якому Д. роздвоюється на відношення "Я - Воно" та відношення "Я - Ти". Відома дилема - чи відноситись до природи як до майстерні ("Воно"), чи як до храму ("Ти"), - вирішується при цьому не у формі протиставлення "або - або", а у формі синтезу "і - і". 2) На рівні пізнавального відношення в природознавстві предметом дослідження є не природа сама по собі, а природа в тій мірі, в якій вона підлягає людському запиту. Тому і в науковому пізнанні людина зустрічає іншу людину, а, отже, вступає в Д. Д. як місце зустрічі людських свідомостей реалізується: 1) на рівні зіткнення наукового і ненаукового способів мислення; 2) на рівні зіткнення різних наукових способів пояснення реальності, які притаманні різним культурам; 3) на рівні зіткнення різних наукових уявлень у межах однієї науки чи культури. Д. може відбуватись у реальній формі, тобто як спілкування "Я" з іншим, реальним "Ти", або у формі внутрішнього Д., у якому "Я" самого творця протистоять його різні проекції, усвідомлювані як "Ти". Переведені у внутрішній Д. різні рівні і проекції Д. дозволяють розглянути об'єкт дослідження з різноманітних точок зору і виробити з урахуванням усіх логічних та пізнавальних заперечень нову, оригінальну концепцію.

ЕКОЛОГІЯ ( від грецьк. οίκοζ - оселя, середовище; λογοζ - слово) - сукупність наук про взаємодію біологічних систем (у т.ч. й людини) із природним середовищем. Термін "Е." введений у науковий обіг нім. природознавцем Гєккелем (1866). Розглядаючи структуру сучасної йому біології, він звернув увагу на надмірну спеціалізацію наукових досліджень у цій галузі і запропонував розширити предмет фізіології, розділивши його на три напрями: фізіологію живлення, фізіологію розмноження та фізіологію стосунків. Остання отримала визначення - "економіка природи", або Е. Філософські витоки ідей Е. пов'язані з іменами давньогрецьк. філософів: Анаксагора, Демокритпа, Аристотеля, Теофраста, Лукреція. Істотний внесок у розвиток екологічних уявлень зробили Гіппократ, Альберт Великий, Ібн-Сина, Бюффон, Лінней, Ламарк, Гумбольдт, Дарвін та ін С. тановлення Е. в Україні щільно пов'язане з філософським і науковим доробком Вернадського. Сучасна Е. являє собою комплекс дисциплін, що досліджують широкий спектр проблем: від фізіолого-морфологічної і топографічної характеристик видів та екосистем до особливостей взаємодії людини з навколишнім середовищем. На сучасному етапі стали реальністю такі міждисциплінарні утворення, як екологічна генетика, екологічна фізіологія, екологічна цитологія, географічна Е. (Е. ландшафтів), медична Е. тощо. Виникає спектр екологічних дисциплін, де екологічний матеріал залучається для вирішення конкретних завдань інших наук: історії, юриспруденції, педагогіки, соціології, етики й естетики. Е. набуває дедалі більшого значення у пошуку оптимальних шляхів подальшого розвитку людської цивілізації.

ЕТИКЕТ ( від флам. steeken - встромляти) - система правил поведінки і відповідних ритуалізованих дій, призначення якої - зовнішньо впорядковувати людські взаємини через суворе узгодження форм поведінки з тією чи іншою ситуацією спілкування. Термін "Е." виник у XVII ст. при франц. королівському дворі, коли було запроваджено спеціальні картки для придворних із переліком обов'язкових правил поведінки. Певну цілісність сукупності правил і прийомів Е. надає їх зв'язок із формами моральних стосунків (повага, шанобливість, тактовність, делікатність, ґречність тощо), а через них - із засадничими моральними цінностями (людська гідність, загальне порозуміння та ін.). Це робить Е. підсистемою моральної культури суспільства. У різних формах свій Е. мають усі культури і прошарки населення; пріоритетними сферами його поширення і побутування є світське життя, дипломатія, судочинство, військова служба.

ЗВИЧАЙ - стереотипна форма соціальної регуляції поведінки людей, яка постійно відтворюється за певних обставин. З. служить засобом залучення людей до соціального і культурного досвіду та передачі його від покоління до покоління, регламентує відносини між людьми, підтримує згуртованість у різних спільнотах. У ролі З. можуть виступати загальноприйнятні трудові навички, форми суспільно-політичної діяльності, сімейних відносин, релігійні обряди, громадські свята тощо. За вужчого тлумачення, З. охоплює лише такі дії, які відтворюються людьми стихійно. В цьому розумінні до З. не можна віднести розпорядок діяльності, передбачений інструкцією, або такі соціальні навички, які потребують спеціального опанування Ф. орми виробництва і розподілу, правові норми теж не належать до З., оскільки перші регулюються економічними відносинами, а другі - санкціонуються і підтримуються державною владою. У сфері моралі З. підтримується за допомогою відповідних моральних відносин. Проте зв'язок моралі і З. не означає тотожності О. сновний принцип З. - роби так, як роблять усі, в той час як мораль вимагає - роби так, як мусять робити всі. Тобто мораль наголошує на суттєвій відмінності між існуючим (сущим) і належним, між тим, що є, і тим, що має бути. Всупереч думці, що динамізм сучасної епохи, розвиток науково-технічного прогресу, засобів масової комунікації, урбанізація підривають самі основи З., фактом є те, що якраз катаклізми XX ст. переконують у необхідності підтримки З. через притаманний їм потужний елемент стабілізації людських стосунків. Разом із тим, З. властивий консерватизм, що може виявитися перешкодою в людському спілкуванні. Саме мораль, з її вимогами належної поведінки, здатна слугувати критерієм і підставою подолання консерватизму З.

КАНОН (гредьк. κανών - палиця, переносно - правило, норма, зразок) - в широкому розумінні - правило або система правил будь-якого виду людської діяльності. В європейській культурі поняття "К." найчастіше вживається у релігійному контексті - як традиційні настанови щодо віровчення, догматики, культу, церковної організації, що ведуться від Апостолів, Отців Церкви або вироблені церковними Соборами. У християнстві К. називаються: а) Символ віри; б) вчення Ісуса Христа та Апостолів; в) книги Святого Письма; г) сукупність правил у галузі богослужіння, ієрархічних стосунків; д) церковні піснеспіви. Інколи поняття К. вживається при визначенні філософських шкіл та традицій: означає аксіоматизовану систему основних положень та відповідний корпус літературних джерел. У мистецтві К. - унормована система символічних зразків та технологічних вимог. У загальнофілософському аспекті функціонування К. як інтегративно-регулятивного чинника актуалізує питання про співвідношення традиції і новації; взаємодію продуктивної (творчої) та репродуктивної діяльності; межі формалізації систем; критерії істинності нормативних положень; джерела їхнього санкціонування тощо.

КУЛЬТУРА НАЦІОНАЛЬНА - сукупність притаманних представникам даної нації ціннісно насичених форм і виявів життя. Формується на основі культури одного або кількох етносів. Відповідно за Ьвоїм походженням вирізняється моноетнічната поліетнічнаК.н. В останньому випадку формування спільного культурного простору є обов'язковим складником процесу націотворення. Основу, що його уможливлює, становить розвиток виробничих, економічних стосунків між етносами, з яких витворюється нація Я. кщо виникнення, розвиток і зміцнення економічних зв'язків становлять необхідну, але недостатню умову для існування нації, то витворення єдиного ціннісного, етико-естетичного ґрунту духовного життя спільноти є показником зрілості нації і чинником, що гарантує її життєздатність. Економічні стосунки, завдяки яким конгломерат етносів перетворюється на цілісний соціальний організм, актуалізують міжетнічні культурні зв'язки й полегшують випрацювання й усвідомлення духовно-культурної єдності нації. К.н. - явище історично молоде. Виникаючи тоді, коли народжується її суб'єкт і носій - нація, тобто на початках індустріальної епохи (XVII - XIX ст.), К.н. більшою мірою виявляє себе у формах духовного життя (художньої творчості, релігії тощо), оскільки цивілізаційні вияви існування соціуму, пов'язані з діяльністю, спрямованою на продукування матеріальних благ, з техніко-технологічними процесами, набувають уніфікованого вигляду Ч. ерез це виникнення феномена К.н. породжує проблему нетотожності культури й цивілізації взагалі (див. Шпенглер) та веде до розуміння культури як прояву передусім духовно-творчого життя особи й спільноти.

Левінас, Емманюель (1905, Ковно - 1995) - франц. філософ. Вчився у гімназії в Харкові. В Україні був свідком революції 1917 р. і громадянської війни. У 1923 р. став студентом ун-ту Страсбурга, у 1930 р. - громадянином Франції. У 1940 - 1945 рр. - полон у Німеччині. У 1961 р. Л. - проф. ун-ту Пуатьє, в 1967 р. - ун-ту Париж - Нантер, в 1973 р. - проф С. орбонни. Л. захистив першу у Франції докт. дис., присвячену нім. феноменології "Теорія інтуїції в феноменології Гуссерля" (1930). На міжнародне визнання Л. здобувся завдяки трактату з етики і метафізики "Тотальність і нескінченність" (1961). Л. піддав критиці спекулятивне підґрунтя новітніх тоталітарних ідеологій - онтологію тотальності, бачення буття з точки зору війни, фронту та "фронтального" погляду на речі й особистості. Філософія (і власне людяність) починається з тієї миті, коли "страх за іншого, за смерть ближнього є моїм страхом, але зовсім не страхом за мене". Нескінченність Л. шукає в обличчі іншої людини, в її правді. Етика Л. поєднує дві традиції тлумачення правди Б. іблійна "правда" - "джерело права іншого, що передує моєму". Грецька "правда" - правосуддя, де право іншого встановлюється слідством та судом і передує праву третьої особи. Жага справедливості, жага правди - центральний мотив етики Л., де "людське - це повернення до хворої совісті, до здатності боятися несправедливості більше від смерті" С. ловник Л. збагачений повсякденними виразами, перетвореними на філософські категорії: обличчя, слід, втома, їжа. Семантичний зсув підкреслений активним використанням дефіса: "для-іншого", "думання-про-іншого", "післявас", "не-однаково", "з-Богом" тощо. В цьому контексті "між-нами" - не що інше, як власне "етичний суб'єкт" Е. тичний наголос відрізняє аналіз діалогу у Л. та Бубера. За Бубером, поміж "Я" і "Ти" панує взаємність; для Л. така форма стосунків надто "симетрична", при цьому ризик до замкнення "Я-Ти" у тотальність "Ми" - занадто великий. Л. наполягає на асиметрії між "Я" і "Ти", для нього "Ти" - інстанція зобов'язання і відповідальності як начала індивідуації людини. Антитеза етики Л. і онтології Гайдеггера - одна із ключових подій філософії XX ст. Л. радикально переосмислив філософію діалогу в напрямі етики свідчення.

[br]

Осн. тв.: "Про втечу" (1936); "Час та Інший" (1946); "Від існування до існуючого " (1947); "Відкриваючи існування з Гуссерлем і Гайдеггером" (1949); "Важка свобода" (1963); "Гуманізм іншої людини" (1973); "Інакше, ніж бути, або по той бік сутності" (1974); "Від священного до святого" (1977); "Етика та нескінченність" (1982); "В годину надій" (1988); "Між нами: Дослідження думки-про- іншого" (1991), укр. переклад (1999).

СОРОМ - моральний стан людини, що характеризується переживанням самоосудження на підставі інтеріоризації реальних або завбачуваних міжсуб'єктивних стосунків. Разом із совістю С. формує ядро моральної самосвідомості людини, проте, на відміну від совісті, С. феноменологічно невіддільний від свідомості присутності Іншого, хоча при цьому й результується в активній самооцінці особистості. Внутрішнє нюансування змісту категорії С. забезпечують поняття "сором'язність", "ніяковість", "цнота" тощо. В історії філософськоетичної думки моральне значення С. особливо акцентується В. Соловйовим (відомий його парафраз Декарта: "Я соромлюся, отже, існую"). В свою чергу, "розвінчання" С. як морального стимулу являє філософія Ніцше. Свідомість доби модерну тяжіє до "зняття" С. як прояву конвенційного етосу; за умов кризи модерністського світосприйняття тема С. здобуває нової актуальності у зв'язку з усвідомленням сутнісних обмежень людської активності (див. Йонас).

СУПЕРЕЧНІСТЬ - у загальному вигляді взаємовиключення протилежностей, у світі людини - боротьба їх носіїв: класів, станів, груп, осіб. Залежно від специфіки протилежностей розрізняють С. формально-логічні і діалектичні. Перші являють собою покладання деякого змісту (А) і його заперечення (не-А) в один і той самий час, і в одному й тому самому відношенні. В діалектичних С. заперечення є не просте відкидання чи заперечення даного, а протиставлення іншого, протилежного змісту (форми - матерії, сутності - явищу, свободи - необхідності...). По відношенню до світу в цілому С. - це логічні форми відтворення руху і розвитку, а стосовно людини - об'єктивні форми її буття і розвитку. В пізнавальному і антропологічному аспектах С. проходить ряд етапів розвитку: тотожність (цілісність об'єкта); відмінність (виділення і оформлення відмінних сторін, інтересів тощо); протилежність (дозрівання відмінності до загального рівня), які спочатку відповідають одна одній; С. (вияв їх несумісності); пошуки в пізнанні основи С., а в реальному процесі - зміна основи для її розв'язання. Поява С. в пізнанні і суспільному житті є свідченням того, що виникла проблема, яка потребує розв'язання. Терміни "С." та "боротьба" у загальному вигляді можна застосовувати лише метафорично. В пізнанні і житті людей С. відіграють роль джерела розвитку - тою мірою, якою вони розв'язуються. Нерозв'язані С. стають гальмом розвитку. Розв'язання С. відбувається різними способами залежно від сфери їх функціювання. В пізнанні такий спосіб полягає у відкритті їх основи, поєднанні чи синтезуванні протилежностей у межах цілісного об'єкта чи явища, в яких вони доповнюють одна одну. В соціальних процесах розв'язання С. здійснюється шляхом вдосконалення, реформування тієї основи, яка їх породжує. При цьому С. втрачають свій конфліктний характер, переходять у стан примирення, а їх носії - у стан партнерства, співробітництва, що й стає визначальним фактором прогресу суспільства. В теоретичному вигляді тут діє та форма синтезу протилежностей, яку відкрив Фіхте: протилежності частково зберігаються, частково знищуються - в результаті й зникає їх напруження, гострота, вони кількісно зменшуються К. оли ж основа суперечливих суспільних стосунків замінюється насильно, революційним шляхом, то старі протилежності теж замінюються новими, - і весь процес починається спочатку. С. у логіці відображає взаємовиключення, взаємозаперечення. Воно означає, що в міркуванні вважаються істинними дві взаємовиключні думки щодо того самого предмета, взятого в один і той самий час і в тому самому відношенні. С. є одним із центральних понять логіки. У більш широкому розумінні С. означає: 1) положення, за якого одне висловлювання виключає інше, несумісне з ним; 2) твердження про тотожність вочевидь різних об'єктів; 3) наявність (у міркуванні, теорії) двох висловлювань, з яких одне є запереченням другого. Теорії, для яких справедливий закон С., називаються несуперечливими. Проникнення С. у міркування чи наукову теорію робить їх логічно неспроможними.

ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ - філософська дисципліна, що вивчає культуру у всій багатоманітності її історичних форм та багатогранності структурних специфікацій. Ф.к. необхідно відрізняти від філософії історії, оскільки цикли розвитку культури не збігаються з етапами історичної еволюції, а також від соціології культури, яка вивчає культуру в процесі її емпіричного функціювання в соціумі З. самого початку поняття культури (або аналогічне йому) в стародавній європейській та східній філософській думці означало цілеспрямований вплив людини на природу, виховання людини, слідування певним морально-духовним принципам. Лнтичні софісти та кініки виступили з ідеями критики культури, повернення людини до природи. Китайський даосизм також пропонував відійти від однобічного людського "дао" і повернутися до всеосяжного вищого "дао" Всесвіту. В християнстві, починаючи з раннього, критерієм ставлення до культури стає не природа, а Бог. З друг, пол. XVIII ст. починається новий етап у розвитку філософії культури. Під культурою починають розуміти всю сукупність досягнень у науках та мистецтвах, а в Ф.к. розгортається широке коло досліджень, які потім розгалужуються на філософію мови, філософію міфу, філософію релігії, філософію права тощо. Руссо критикував культуру й цивілізацію за штучне посилення нерівності порівняно з природним станом нерівності у первісному суспільстві. Гердер розглядає культуру в контексті історичного розвитку людства як прояв здібностей людського розуму. Ніцше виходить із твердження про природну антикультурність людини, а культуру розглядає як засіб поневолення й боротьби за владу Ш. пенглер звертається до порівняльного аналізу головних історичних культур, вважаючи кожну з них замкненим організмом із властивим їй життєвим циклом. Тойнбі, продовжуючи розвивати ідею локальних цивілізацій, намагається об'єднати їх єдиним знаменником на кшталт "Граду Божого" Августина. В останній трет. XIX - перш. пол. XX ст. антропологи та етнографи (Тайлор, Боас, Крьобер, Малиновський) досліджували примітивні суспільства з точки зору функціювання їх культурних інститутів, а культура починає розглядатись як цілісність, що ієрархічно впорядковує елементи та системи. Представники культурної антропології почали розглядати культуру як інваріантну стабільну структуру, що є способом збереження, акумуляції й передачі соціального спадку. Фройд розглядає культуру як засіб соціального пригнічення і разом з тим як форму можливої сублімації. Неофройдизм вбачає в культурі знакову систему закріплення психічних переживань К. ассирер та Юнг вивчали символічні властивості культури, зокрема, останній вважав, що певні символи можуть активізувати архетипи колективного позасвідомого. В філософських концепціях постіндустріального суспільства (Велл та ін.) культура виступає важливим засобом гармонізації стосунків як всередині соціуму, так і між людиною і природою.